Ebook: Наша літературна мова: як писати й говорити по-літературному

Вінніпег: Волинь, 1969. - 263 с.
Перша частина канадського видання книжки з назвою «Наша літературна мова» мала підзаголовок «Як писати й говорити по-літературному». За жанрами тексти розділів цього видання названі мовними нарисами. І це невипадково. У властивій цьому авторові популярній та доступній читачеві будь-якого освітнього рівня формі викладалося найголовніше, яке слід пам’ятати кожному мовцеві, щоб його мова була не лише граматично правильно, а й милозвучною, чистою, багатою, правильною.Первинно книжка адресувалася «працівникам пера» — редакторам українських видавництв, журналістам, письменникам. Свідченням цьому — окремий розділ, названий багатонадійно: «Як писати для народних мас». Уже хрестоматійними стали окремі параграфи із цієї книжки, які раніше апробувалися автором у варшавському часописі «Рідна мова» та окремих брошурах з мовознавчої тематики. Мають ці параграфи такі назви: «Пишучи неясно, шкодимо розвиткові своєї культури», «Десять заповідей простого писання», «Не вживаймо в своїм писанні разячих варваризмів», «Не вживаймо чужої фразеології», «Оминаймо віддієслівні іменники», «Не будуймо надто складних речень». Викладені у формі коротких порад видатного мовознавця, кожен із цих параграфів направду заслуговує того, щоб бути набраним окремими таблицями та вміщеними не лише в шкільних та студентських аудиторіях, а й у кабінетах чиновників різних рангів, які продовжують дивувати й обурювати простих українців своєю вкрай низькою грамотністю та мовною культурою.Особливо актуальним є розділ «В Україні, а не на Україні», що містить аж 11 параграфів. Ретельно проаналізувавши давні рукописні і друковані українські памятки, вираз «в Україні» у творах Шевченка, І.Огієнко доводить політичний підтекст принизливого для українців прийменника на в контексті означення України як держави (на Україні) й закликає своїх майбутніх читачів, що час уже забути недержавницьку форму «на Україні».Видана у Вінніпезі 1958 року книжку мала на звороті титулу набрану великим шрифтом приписку: «Передрук дозволяється всім». Таким великим і щирим було бажання автора, щоб його чергова мовознавча праця мала якнайбільше читачів і ті найголовніші питання для практичного вивчення української літературної мови в умовах чужомовного оточення та наростаючих асиміляційних тенденцій мали якнайширше зацікавлення.
Книжка справді стала дуже популярною в українській діаспорі Заходу. Тому за якийсь час митрополит Іларіон мимоволі взявся за її продовження. Таким чином, через десять років після появи «Нашої літературної мови» виходить у світ, також у Вінніпезі, її друга частина (1969 рік) з такою самою назвою. Сюди ввійшли цілковито нові теми, які підказали авторові самі читачі. Особливістю цих двох частин є те, що автор, навчаючи добірної літературної мови свого читача, вибирає з багатющої творчої спадщини українського красного письменства все краще, що вона має й чим воно має гордитися. Достеменно знаючи всі рифи прямої і прихованої русифікації українців, що набувала чимраз ширшого наступу в 30-х 40-х і 70-х роках минулого століття, автор цих книжок закликає читачів пам’ятати про притаманні ознаки української мови, і, за прикладом українських письменників, не допустити її так званої суржикізації.